реінтеграція — Викисловарь
Содержание
- 1 Украинский
- 1.1 Морфологические и синтаксические свойства
- 1.2 Произношение
- 1.3 Семантические свойства
- 1.3.1 Значение
- 1.3.2 Синонимы
- 1.3.3 Антонимы
- 1.3.4 Гиперонимы
- 1.3.5 Гипонимы
- 1.4 Родственные слова
- 1.5 Этимология
- 1.6 Фразеологизмы и устойчивые сочетания
- 1.7 Библиография
Морфологические и синтаксические свойства[править]
реінтеграція
Существительное, неодушевлённое, женский род.
Корень: —.
Произношение[править]
Семантические свойства[править]
Значение[править]
- ◆ Отсутствует пример употребления (см. рекомендации).
Синонимы[править]
Антонимы[править]
Гиперонимы[править]
Гипонимы[править]
Родственные слова[править]
| Ближайшее родство | |
Этимология[править]
Происходит от ??
Фразеологизмы и устойчивые сочетания[править]
Библиография[править]
 | Для улучшения этой статьи желательно:
|
реінтеграція — это… Что такое реінтеграція?
інтеграційний — прикметник … Орфографічний словник української мови
інтеграція — ї, ж. 1) Об єднання в ціле будь яких окремих частин. || Об єднання та координація дій різних частин цілісної системи. || Процес упорядкування, узгодження та об єднання структур і функцій у цілому організмі. •• Валю/тна інтегра/ція процес… … Український тлумачний словник
інтеграційний — а, е. Стос. до інтеграції (об єднанню частин у ціле), об єднувальний; те саме, що інтегративний (у 1 знач.) … Український тлумачний словник
інтеграція — взаємозв’язок і взаємодія країн у рамках міждержавних союзів на основі уніфікації й гармонізації національних фінансових систем, синхронізації проведення заходів фінансово економічної політики, а також створення спільних наддержавних інститутів.… … Словник бюджетної термінології
інтеграція — [інтеигра/ц ійа] йі, ор. йеійу … Орфоепічний словник української мови
інтеграція — іменник жіночого роду … Орфографічний словник української мови
євроінтеграційний — прикметник … Орфографічний словник української мови
реінтеграція — ї, ж. 1) Об єднання на нових принципах того, що раніше було роз єднаним. 2) Відновлення у громадянстві якої небудь держави осіб, що раніше його мали … Український тлумачний словник
дезінтеграція — [де/з інтеигра/ц ійа] йі, ор. йеійу … Орфоепічний словник української мови
реінтеграція — [ре/інтеигра/ц ійа] йі, ор. йеійу … Орфоепічний словник української мови
22. Дезінтеграція та реінтеграція в глобальній економіці.
Інтеграція – це процес об’єднання будь-яких елементів в одне ціле, процес взаємозближ і утворення взаємозв’язків; згуртування, об’єднання політ, ек, державних і громадських структур в рамках регіону, країни, світу.
Економічна інтеграція — це об’єктивний процес розвитку глибоких, стійких взаємозв’язків та поділу праці між національними господарствами, створення міжнар господарських комплексів у межах держави. Це форма інтернаціоналізації господ діяльності (виробництва), зближення та поглиблення взаємодії нац економік. Вона зумовлена зростом продуктивних сил, підвищенням рівня усуспільнення виробництва та НТР. Ек інтеграція виявляється у державних формах об’єднання країн. (ЄС, ОПЕК, СОТ).
ІНТЕГРАЦІЯ: а) Добровільна – характерна для відкритих демократ суспільств з ініціативи політичної та економічної еліт за масової підтримки населення кожної з країн, що інтегруються. Б) Примусова інтеграція (мілітарна чи немілітарна) характерна для імперій та тоталітарних держав (СРСР, СФРЮ, Чехословаччина та ін.). в) Напівдобров – наявність певних «стресових» передумов (воєнна загроза, економічні труднощі) – СНД, інтеграція в ЄС окремих східноєвроп країн.
Поряд з інтеграційними розвиваються і дезінтеграційні процеси, які мають глибокі корені в істор, політ, ек і соц закономірностях світового розвитку. Дезінтеграція може мати не лише локальний (провінція Квебек у Канаді; Шотландія, Уельс, Північна Ірландія у Великій Британії; Корсика у Франції; Каталонія та Країна Басків в Іспанії), а й міжнародний характер (розпад Радянського Союзу, Чехословаччини, Югославії, Ради економічної взаємодопомоги) .
Дезінтеграція формує передумови розвитку інтеграції на нових кількісних і якісних засадах. Іноді виникають умови для повної, часткової чи розширеної реінтеграції. У разі повної реінтеграції йдеться про відновлення того чи іншого інтеграційного угруповання в попередньому складі на тих самих, що були до інтеграції, політ-ек засадах.
Проблематика реінтеграції особливо актуалізується стосовно формування і розвитку взаємовідносин пострад та постсоціаліст країн. Сучасна інтеграційна практика дає приклади майже кожного з видів реінтеграції (СНД, Союз Балтійських країн, ЦЄЗВТ, ОЧЕС, ЄЕП, ГУУАМ).На сьогоднішній день існує парадокс дисоціації – посилення протилежних тенденцій – інтеграції та дезінтеграції. Підґрунтя – сучасна динаміка інтеграц. процесів у ЄС, країнах Пн та Лат. Америки, Азійського регіону попри їх різновекторність та різну глибину взаємодії. ЄС та АТЕС – поліцентричні угрупув, а в НАФТА – яскрава асиметрія ек взаємозалежності.
Показовим є ЄС. Остання хвиля розширення – призвела до гетерогенності за розмірами (вел і малі країни), рівнями ек розв (вис та сер розвинуті), географ розташув, станом ринк ек та демократії (зрілі і ті, які форм
23. Державний суверенітет і проблема відкритості економіки.
Глобалізація ек вносить поправки в процес пошуку оптим механізму її регулюв, оскільки:
1) держава все більше втрачає можливість ефективно використовувати такі традиц важелі макроек регулюв, як імпортні та експортні субсидії, курс нац. валюти і ставка рефінансув ЦБ.
2) певні ек процеси (у вал-кредитній сфері) набувають глоб характеру і не підпадають під регулювальний вплив держави. Для цієї мети треба узгоджені заходи багатьох кр і глоб орг. (МВФ, СОТ,Ж СБ). Тобто держава поступово втрачає можливість здійснювати абосл контроль на своєму ек просторі.
3) Вперше в історії державний суверенітет втрачає первісний зміст. Держ суверенітет означає здатність держави здійснювати на своїй території повний контроль над економікою та іншими сферами сусп. життя, що виключає будь-яке втручання ззовні. Проте з приходом інтернаціоналізації ек. держави змушені вступати одна з одною в договірні відносини та брати на себе зобов’язання, які неминуче обмежують свободу дій нац урядів, тобто знижують держ суверенітет.
Відкр економ — нац. господ комплекс, який бере участь у системі МПП та опосередковує в ході міжн. кооперації вагому частину сукупного продукту, причому макроекономічна рівновага такого комплексу забезпечується за активної ролі міжн. сектору.
Ефективна відкритість ек означає можливість використовувати зовн джерела і ринки для нац розвитку, а з іншого — здатність протистояти несприятливій міжнар кон’юнктурі, особливо в періоди світових (або регіональних) криз.
Разом з суттєвими перевагами відкритість економічної системи може призводити до формування нових небезпек на макроек рівні, передусім пов’язаними із підвищенням впливу зовн процесів на нац ек. Саме тому проблема відкритості економіки країни тісно пов’язана з проблемою втручання держави у зовнішньоек сферу, однією із головних цілей якої має стати забезпечення рівня відкритості внутр ринку країни щодо іноз капіталу, технологій, товарів і послуг на зваженому рівні.
Зростаюча відкритість економіки за відсутності внутр структурного оновлення може консервувати і поглиблювати наявні диспропорції країн і ставити їх в неадекватну залежність від світових кон’юнктурних коливань, впливів зовнішніх кризових явищ тощо. Загалом, всеохоплююча національна відкритість посилює нееквівалентність у міжнародному розподілі ресурсів розвитку, провокуючи не тільки економічні, а й політичні кризи.
Напр, для США така зростаюча відкритість проявилась у зростаючому торгов дефіциті, що має не тільки позит наслідки у вигляді дешевого І, а й сприяє зрост дефіциту плат балансу та викликає зрост зовн боргу.
Європейська інтеграція — Вікіпедія
Європейська інтеграція — це процес політичної, юридичної, економічної (а в деяких випадках — соціальної та культурної) інтеграції європейських держав, у тому числі й частково розташованих в Європі. На даний момент європейська інтеграція досягається в основному за рахунок розширення Європейського Союзу та Ради Європи.
Європейська інтеграція — складний та суперечливий соціально-економічний процес налагодження тісного співробітництва європейських держав. Є одним із проявів провідної тенденції сучасного історичного розвитку — посилення всебічної взаємозалежності держав, передусім в економічній сфері, та подальшого зближення цивілізаційно споріднених (див. Цивілізація) національних спільнот[1].
Розширення ЄС 
Країни—засновники ЄЕС 
Дослідники європейської інтеграції не мають єдиної концепції її поступу. Тривають дискусії щодо визначення моменту її початку, географічних меж, етапів та кінцевої мети.
Більшість істориків вважають, що поворотним моментом у формуванні історичної тенденції до тіснішої співпраці народів Європи стали події Першої світової війни. Після 1918 року чимало представників європейської політичної еліти дійшли висновку, що причиною розпалювання новітніх «європейських громадянських війн» є певні структури національних держав, які провокують міжнаціональні конфлікти, і в першу чергу ті, що пов’язані з ідеологією радикального націоналізму. Ефективно протистояти «силам війни», на думку цих політиків, могли лише сили, які б орієнтувалися на об’єднання європейських держав. Одним з перших, хто почав пропагувати ідею об’єднання європейських держав, був австрійський граф Р.Куденхове-Калергі. У праці «Пан-Європа» він, зокрема, писав, що умовою виживання Європейського континенту в міжнародній системі, де домінують США, Британська імперія, Росія (СРСР) та Китай, є реалізація проєкту створення Європейського Союзу. 1923 року прибічники даного проєкту, що зібрались у Відні з ініціативи Р.Куденхове-Калергі, започаткували пан’європейський рух. Проте в 1920—30-х рр. цей рух, попри належність до нього таких харизматичних політиків, як чех Т.-Г.Масарик, француз А.Бріан, колишній голова російського Тимчасового уряду О.Керенський та інші, не зміг сформувати потужної загальноєвропейської тенденції, яка була б здатна протистояти іншій тенденції — поширенню практики подолання наслідків тогочасної економічної депресії авторитарними засобами.
Після Другої світової війни вже не лише окремі представники еліт європейських країн (як лідер Консервативної партії Великої Британії В.Черчілль: він пропонував об’єднати західноєвропейські народи в Сполучені Штати Європи), а й широкі кола громадськості почали активно підтримувати ідею побудови відносин між європейськими країнами на якісно новому рівні. Крім того, до пошуку ефективних форм співпраці західноєвропейські держави спонукала економічна і політична необхідність конкурувати з СРСР та США. Посиленню консолідації зусиль сприяв також досвід міждержавного співробітництва в процесі реалізації плану Дж.Маршалла (1947) з відродження зруйнованих у ході II світ. війни національних економік західноєвропейських держав. Предметом суспільних дискусій стало обговорення форм та механізмів європейської інтеграції. Розглядалися можливості: а) створення мережі загальноєвропейських регіональних інституцій консультативного характеру, б) формування наддержавних організацій з широкими повноваженнями, в) об’єднання держав у федерацію[1].
Ідеї пан’європеїзму, що довгий час висувалися мислителями впродовж історії Європи, з особливою силою зазвучали після Другої світової війни.Серед таких мислителів був Ріхард Ніколас Куденгофе-Калерґі, який вперше висунув ідею європейської інтеграції. У післявоєнний період на континенті з’явилися ціла низка організацій: Рада Європи (1949), НАТО (1949), Західноєвропейський союз (1948).
На початку 1950-х рр. у питаннях політики реалізації європейської інтеграції стали домінувати 2 основних підходи. Один з них був орієнтований на використання суто ліберальних інструментів інтеграції, яка, на думку його прихильників, могла найкраще розвиватися лише тоді, коли була б наслідком зняття перешкод для вільної торгівлі. Натомість прибічники іншого підходу віддавали перевагу принципу активного впливу політики на економіку та створенню для цього відповідних міжнародних інституцій з наднаціональними повноваженнями.
Вперше процес європейської інтеграції набув інституційного оформлення на рівні економічної інтеграції в межах однієї галузі. 9 травня 1950 року міністр закордонних справ Франції Моріс Шуман запропонував так званий «план Шумана», який полягав у створенні спільного ринку вугільної і сталеливарної продукції західноєвропейських країн. Його завданням було не допустити в майбутньому нову війну між Францією та Німеччиною. Для цього мав бути створений «вищий орган» (прообраз Європейської Комісії, який би контролював торгівлю стратегічною сировиною, сталлю та вугіллям, які необхідні щоб створювати озброєння).
18 квітня 1951 6 держав — Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція — підписали Паризького договору про створення Європейської спільноти вугілля і сталі (ЄСВС). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року. Поступово цей процес вийшов на більш високі рівні міждержавного погодження фінансової, податкової, інвестиційної, промислової та соціальної політики, до нього залучалися все нові й нові учасники.
Наступними етапними рівнями інтеграції були: зона вільної торгівлі (1957), спільний ринок (1968), митний та економічний союз (1992), етап конвергенції національних економік (2002)[1].
27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).
10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проєкт Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проєктом Договору.
Однак ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС.
Таким чином, на початку 1950-х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.
Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни “європейської шістки” домовились про заснування Європейської спільноти з атомної енергетики (Євратому).
На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейську економічну спільноту (ЄЕС).
Хронологія розширення НАТОЗближення національних економічних систем створило передумову для посилення тенденцій до ширшої політичної європейської інтеграції, яка потребувала відмови національних держав від частки суверенітету на користь наднаціональних інституцій. Спільні соціокультурні цінності та взаємодія громадянських суспільств європейських країн стали підґрунтям для порозуміння між національними елітами країн-учасниць процесу європейської інтеграції.
25 березня 1957 члени ЄОВС підписали в Римі договори про утворення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом). Вони набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію як «Римські договори»[1]. Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Спільноти (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті — створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Спільноти товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Велика Британія спочатку була проти поглиблення політичної складової європейської інтеграції і тому 20 листопада 1959 ініціювала утворення разом із Австрією, Данією, Норвегією, Португалією, Швецією та Швейцарією Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ; набула чинності 3 травня 1960). Однак уже 1973 року Велика Британія, Данія та Ірландія вступили до ЄЕС. (Впродовж 1990-х рр. між ЄЕС та ЄАВТ було укладено угоду про принципи поглиблення економічної та політичної співпраці.)[1]
8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Спільнот, Європейський Парламент та Суд Європейських Спільнот. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Спільнот.
У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).
Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.
1 січня 1973 року новими членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія.
1974 відбулося об’єднання ЄОВС, ЄЕС та Євратому.
1981 до ЄЕС приєдналася Греція, 1986 — Португалія та Іспанія. Кількісне збільшення чисельності країн-членів ЄЕС спонукало європ. політиків до перегляду принципів Є.і. 28 лют. 1986 було підписаноЄдиний Європейський Акт, який відкрив шлях до поглиблення європейської інтеграції. Згідно з цим документом до 1 січня 1993 року мав бути створений Єдиний внутрішній ринок. Він поставив питання про створення Європейського Союзу, який повинен був стати не лише економічною організацією, а й політичною. Цей акт затвердив також прапор ЄЕС — блакитне полотнище з жовтими зірками (їх було на той час 12 — за кількістю країн-членів ЄЕС), розташованими колом, та гімн — для нього було вибрано «Оду радості» Л. ван Бетховена. 7 лют. 1992 — укладений Маастрихтський договір, після ратифікації якого 1993 було створено Європейський Союз. 1995 членами ЄС стали Австрія, Швеція та Фінляндія[1].
Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так звані «три колони» Європейського Союзу:
В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий — найвищий рівень економічної інтеграції).
1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.
2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамський договір вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейської Економічної Спільноти та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей, визначених Маастрихтським договором.
Надалі Є.і. почала розвиватися за принципом «різних швидкостей»: до тих чи ін. уже досягнутих рівнів співпраці країн-членів ЄС ін. країни могли приєднуватися в процесі виконання ними вимог, визначених для відповідних рівнів інтеграції. Це дало можливість ЄС, по-перше, і далі розширюватися, а по-друге, поглиблювати екон. інтеграцію між країнами, що вже тривалий час були його членами. Саме завдяки такій політиці в рамках ЄС 1 січ. 1999 було утворено Монетарний союз, а 1 трав. 2004 до ЄС прийнято Естонію, Кіпр (грецьку частину), Латвію, Литву, Мальту, Польщу, Словаччину, Словенію, Угорщину, Чехію[1].
Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу.
На сьогоднішній день до цієї угоди приєднались 13 держав Європейського Союзу – Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція, Фінляндія та Швеція. З 21 грудня 2007 року до складу Шенгенської зони увійшли Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина та Мальта. 29 березня 2009 року до Шенгенської угоди приєдналась Швейцарія.
26 лютого 2001 року набув чинності Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів.
1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС – євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС – найвищого етапу інтеграції. Зараз євро перебуває в обігу на території 17 країн-членів ЄС. Велика Британія та Данія вирішили поки що відмовитись від введення євро на своїй території, а Швеція не змогла виконати необхідних критеріїв введення євро, встановлених Маастрихтським договором. З 10 держав, які приєдналися до ЄС у 2004 році, до єврозони поки що приєдналися лише Словенія, Кіпр, Мальта, Словаччина та Естонія.
1 травня 2004 року членами Європейського Союзу стали Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія.
17-18 червня 2004 року на Саміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Конституції Європейського Союзу.
29 жовтня 2004 року Угоду про Конституцію Європейського Союзу було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі.
Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов’язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації.
29 травня і 1 червня 2005 року населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні рішення референдумів спричинили паузу для розмірковувань про майбутнє Євросоюзу. У жовтні ЄС починає переговори про вступ з Туреччиною та Хорватією.
1 січня 2007 року до Європейського Союзу приймають Болгарію і Румунію.
У грудні 2007 глави держав і урядів ЄС року підписали Лісабонський договір про реформу Європейського Союзу (набув чинності 1 грудня 2009). Він ставить ЄС на нову договірну основу і має зробити його демократичнішим, прозорішим і ефективнішим.
1 липня 2013 року відбулося приєднання Хорватії до Європейського Союзу.
На початку 21 століття серед європейської політичної та економічної еліт існують різні точки зору на перспективи Європейських інститутів. «Європейські скептики» вважають, що одночасне розв’язання проблем консолідації ЄС та подальшого його розширення призведе до небезпечних кризових явищ. На їхню думку, нове розширення ЄС, по-перше, уповільнить зближення рівнів життя населення, яке мешкає в країнах-членах ЄС, по-друге, загальмує процес розширення Монетарного союзу; по-третє, унеможливить поглиблення політичної інтеграції.
Натомість «європейські оптимісти» вважають, що практикування принципу «багатьох швидкостей» і надалі є цілком виправданим. На їхню думку, країни «ядра» ЄС, до яких належить «шістка», що 1957 започаткувала Європ. співтовариство, можуть зосередитися на створенні федеративного або конфедеративного міждерж. союзу, а ті європ. країни, які ще не є чл. ЄС, можуть приєднуватися до союзу на тих чи ін. менш високих рівнях інтеграції. За прогнозом Брюссельського центру політ. досліджень європ. інтеграції, до 2009 можливим є вступ до ЄС Ісландії, Норвегії, Болгарії, Румунії, Хорватії, до 2015 чл. ЄС можуть стати Швейцарія, Македонія, Туреччина, до 2020 до ЄС зможуть вступити Албанія, Сербія і Чорногорія, Боснія і Герцеговина, а після 2025 — Білорусь, Україна, Молдова. На сьогодні зазначені країни зараховані до категорії «особливих сусідів» ЄС, відносини з ними мають будуватися за програмами «спеціального партнерства»[1].
Участь європейських країн в європейській інтеграції[ред. | ред. код]
У цій таблиці наявні усі країни Європи, окрім Росії, Білорусі, Азербайджану та Вірменії які наразі не є членами чи офіційними кандидатами нижче перелічених європейських організацій.
Участь України в європейській інтеграції[ред. | ред. код]
Див. основну статтю: Європейська інтеграція України
Курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною незалежності. Його витоки — в історії нашого народу й усвідомленні права жити в демократичній, економічно розвинутій, соціально орієнтованій країні. Його мета — створення шляхом масштабних внутрішніх перетворень умов для входження до спільноти європейських розвинутих країн.
Після здобуття 1991 Україною державної незалежності її усталені економічні зв’язки з колишніми республіками СРСР підштовхували керівництво в першу чергу до налагодження відносин з державами, що утворилися на пост-радянському просторі (див. СНД, ГУУАМ). Водночас необхідність впровадження нових технологій, інтеграції у світ. економіку, пошуку нових ринків збуту для українських виробників товарів і послуг спонукала українське керівництво до проголошення багатовекторного зовнішньополітичного курсу, який мав забезпечити українську присутність у всіх геополітичних процесах, де був наявним український національний інтерес. Найбільшою мірою такий інтерес був наявним у процесах європейської інтеграції.
2004 року ЄС став західним сусідом України. Водночас посилилися спроби Росії (східного сусіда України) реалізувати проєкт євразійської інтеграції (див. Євразійське економічне співтовариство). Україна змушена була приєднатися до процесу створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) разом з РФ, Білоруссю та Казахстаном. Прихильники моделі євразійської інтеграції ставили перед Україною завдання забезпечити розвиток ЄЕП на принципах та цінностях, які свого часу гарантували ефективний розвиток процесу європейської інтеграції. Критики цього курсу наголошували, що одночасна участь України в двох геополітично полярних інтеграційних угрупованнях — ЄС і ЄЕП — є неможливою.
У 2005 році нове керівництво української держави беззаперечним пріоритетом для України визначило курс на прискорене приєднання України до процесів європейської інтеграції[1].
Відносини України з Європейським Союзом у сучасній зовнішньо- і внутрішньополітичній ситуації мають для неї винятково важливе значення. Йдеться не просто про більш-менш активні контакти з одним із найавторитетніших зарубіжних партнерів, але й про можливість здійснення Україною стратегічного вибору на перспективу, від якого залежатимуть місце і роль держави у новій системі міжнародних відносин, у тому числі економічних і валютно-фінансових.
Щодо власне валютно-фінансових аспектів інтеграції України до Європейського Союзу, то у 1992 р. у Маастрихті було сформульовано основні вимоги до країн, які бажають приєднатися до Європейського валютного союзу (Маастрихтські критерії). Маастрихтські критерії валютної конвергенції країн ЄС передбачають:
- стабільність цін: середній річний рівень інфляції в окремій країні не має перевищувати відповідний рівень трьох країн ЄС із найкращими показниками і не може бути вищий за 1,5 %;[3]
- «бездефіцитність бюджету»: внутрішній борг окремої країни не перевищує 60 % ВНП, а зовнішній — 3 %;
- збалансованість процентних ставок: їхній середній річний рівень в окремій країні не має перевищувати відповідний рівень країн ЄС із найкращими показниками і не може бути вищий за 20 %;
- стабільність валютних курсів: валюта окремих країн не девальвується без згоди інших країн-учасниць і має відповідати нормам ЄС.
Порівняння зазначених критеріїв з параметрами розвитку України має на сучасному етапі переважно теоретичний характер. Водночас ці критерії можуть розглядатися і з суто практичного погляду як певні орієнтири для макроекономічної стабілізації в Україні, розвитку її грошово-кредитної та валютної сфер. Переважна більшість показників валютно-фінансового розвитку
реінтеграція — с украинского на русский
інтеграційний — прикметник … Орфографічний словник української мови
інтеграція — ї, ж. 1) Об єднання в ціле будь яких окремих частин. || Об єднання та координація дій різних частин цілісної системи. || Процес упорядкування, узгодження та об єднання структур і функцій у цілому організмі. •• Валю/тна інтегра/ція процес… … Український тлумачний словник
інтеграційний — а, е. Стос. до інтеграції (об єднанню частин у ціле), об єднувальний; те саме, що інтегративний (у 1 знач.) … Український тлумачний словник
інтеграція — взаємозв’язок і взаємодія країн у рамках міждержавних союзів на основі уніфікації й гармонізації національних фінансових систем, синхронізації проведення заходів фінансово економічної політики, а також створення спільних наддержавних інститутів.… … Словник бюджетної термінології
інтеграція — [інтеигра/ц ійа] йі, ор. йеійу … Орфоепічний словник української мови
інтеграція — іменник жіночого роду … Орфографічний словник української мови
євроінтеграційний — прикметник … Орфографічний словник української мови
дезінтеграція — ї, ж., спец. 1) Розпад, подрібнення цілого на частини. 2) Втрата або серйозне порушення злагодженості в якій небудь системі. 3) У психіатрії – роз єднання окремих психічних процесів … Український тлумачний словник
реінтеграція — ї, ж. 1) Об єднання на нових принципах того, що раніше було роз єднаним. 2) Відновлення у громадянстві якої небудь держави осіб, що раніше його мали … Український тлумачний словник
дезінтеграція — [де/з інтеигра/ц ійа] йі, ор. йеійу … Орфоепічний словник української мови
реінтеграція — [ре/інтеигра/ц ійа] йі, ор. йеійу … Орфоепічний словник української мови
реінтеграція — с украинского на все языки
інтеграційний — прикметник … Орфографічний словник української мови
інтеграція — ї, ж. 1) Об єднання в ціле будь яких окремих частин. || Об єднання та координація дій різних частин цілісної системи. || Процес упорядкування, узгодження та об єднання структур і функцій у цілому організмі. •• Валю/тна інтегра/ція процес… … Український тлумачний словник
інтеграційний — а, е. Стос. до інтеграції (об єднанню частин у ціле), об єднувальний; те саме, що інтегративний (у 1 знач.) … Український тлумачний словник
інтеграція — взаємозв’язок і взаємодія країн у рамках міждержавних союзів на основі уніфікації й гармонізації національних фінансових систем, синхронізації проведення заходів фінансово економічної політики, а також створення спільних наддержавних інститутів.… … Словник бюджетної термінології
інтеграція — [інтеигра/ц ійа] йі, ор. йеійу … Орфоепічний словник української мови
інтеграція — іменник жіночого роду … Орфографічний словник української мови
євроінтеграційний — прикметник … Орфографічний словник української мови
дезінтеграція — ї, ж., спец. 1) Розпад, подрібнення цілого на частини. 2) Втрата або серйозне порушення злагодженості в якій небудь системі. 3) У психіатрії – роз єднання окремих психічних процесів … Український тлумачний словник
реінтеграція — ї, ж. 1) Об єднання на нових принципах того, що раніше було роз єднаним. 2) Відновлення у громадянстві якої небудь держави осіб, що раніше його мали … Український тлумачний словник
дезінтеграція — [де/з інтеигра/ц ійа] йі, ор. йеійу … Орфоепічний словник української мови
реінтеграція — [ре/інтеигра/ц ійа] йі, ор. йеійу … Орфоепічний словник української мови
Еміграція — Вікіпедія
Емігра́ція (лат. emigratio — «виселення», «переселення») — вимушена чи добровільна зміна місця проживання окремих груп людей (емігрантів, переселенців), переселення зі своєї батьківщини, країни, де вони народилися і виросли, в інші країни глобального суспільства з економічних, політичних або релігійних причин.
Суміжні та пов’язані поняття: еміграція, міграція, депортація, діаспора, рееміграція, імміграція[ред. | ред. код]
«Еміграція» — виїзд за межі країни проживання в іншу країну, який обов’язково передбачає перетинання державного кордону. Саме́ поняття еміграції виникає зі встановленням та розвитком держави. Раніші переселення людей, як і сучасні переселення в межах однієї держави — місцевості, району тощо, називають міграціями.
Еміграція здійснюється з метою постійного — довготривалого або тимчасового — проживання в іншій країні та часто з відповідною зміною правового статусу, чим і відрізняється від цільових та туристичних поїздок, робочих відряджень за кордон тощо. У той же час еміграція не завжди пов’язана або тягне за собою натуралізацію, тобто зміну громадянства або підданства.
Еміграція може бути, і добровільною, і вимушеною, — але здійснення усіх процедур з виїзду (еміграції) із країни відбувається особою, яка виїжджає з країни, добровільно. Примусове (нерідко насильницьке) переселення чи виселення особи/осіб, здійснене представниками державних органів країни, звідки відбувається переселення, називають депортацією.
Еміграцією називають і сукупність емігрантів за межами вітчизни. Поняття не набагато відрізняється від поняття «діаспора»: останнє втім ширше, адже охоплює не тільки осіб, що виїхали з вітчизни, — а й тих, що в силу різноманітних обставин, нікуди не переселяючись, опинилися в тій чи іншій країні унаслідок змін державних кордонів етнічної батьківщини; поняття стосується також їх нащадків (наступних поколінь), і первісних емігрантів. Крім того, діаспора — поняття, пов’язане з етнічністю, етнічним походженням осіб, а еміграція — з громадянством, тобто з правовим зв’язком з тією чи іншою державою. Саме тому можуть бути діаспори недержавних народів, наприклад, «курдські діаспори» в Туреччині, Іраку тощо, а еміграції — ні.
«Рееміграція» — це повернення емігранта у країну початкового проживання, тобто зворотна еміграція.
Антонім до слова «еміграція» — імміграція, тобто приїзд у країну для постійного проживання.
Причини та види еміграції[ред. | ред. код]
У залежності від її тривалості еміграція може бути довготривалою з метою постійного проживання; тимчасовою, якщо емігранти через певний час повертаються, та сезонною — у певну пору року або на періодичні заробітки.
Залежно від причин, що зумовлюють переселення, вирізняють еміграцію економічну (соціально-економічні причини) і політичну (опозиційне ставлення до політичного режиму). Соціально-економічними причинами є передовсім загальна бідність і голод, що, в свою чергу, можуть бути викликані військовими діями у країні проживання або участю країни у таких; природні лиха, екологічні катастрофи, в тому числі техногенного характеру тощо. Іншими соціально-економічними причинами можуть бути безробіття або неможливість знайти роботу за фахом (чи запрошення роботодавця на роботу в іншій державі). Саме тому економічну еміграцію також називають трудовою, тобто переселення людей з метою пошуку роботи або для здійснення трудової діяльності за контрактом. До соціально-економічних причин еміграції також належать труднощі або неможливість отримати (або продовжити) навчання, реалізувати свій творчий потенціал, вести або розширити бізнес у країні проживання тощо.
Осіб, політичні погляди і переконання яких не збігаються з пануючими або дозволеними у країні, прийнято називати дисидентами. Наявність дисидентів свідчить про недемократичність суспільства (держави). У разі їх еміграції вони вважаються політичними емігрантами; до політичних емігрантів належать також емігранти, що виїжджають з країни проживання через міжетнічні конфлікти і міжконфесійні суперечності.
Еміграція може бути також у силу інших причин, наприклад, у зв’язку з особистими або сімейними обставинами (шлюб, возз’єднання родини тощо). Як правило, еміграція обумовлюється декількома причинами. Так, політична еміграція часто поєднана з неможливістю або перепонами у виконанні тієї чи іншої трудової діяльності, складністю реалізувати свій потенціал тощо.
Еміграція може набувати масового характеру, в силу погіршення соціально-економічного розвитку країн або загострення політичного протистояння. У таких випадках часто уряди країн, до яких переселяються емігранти, і, набагато рідше, уряди країни, звідки переселяються емігранти, можуть регламентувати подібне переміщення на рівні внутрішнього законодавства (еміграційне законодавство) або підписанням двосторонніх (багатосторонніх) міждержавних угод. Відповідно до цього еміграція може бути регламентованою і нерегламентованою (зараз дуже рідко) на законодавчому рівні.
У випадку, коли державні органи, які приймають емігрантів, не здатні здійснити увесь комплекс заходів, передбачених еміграційним законодавством, як наприклад, у зв’язку з їх дуже великим числом або уникненням державних органів країни переселення, — еміграція є некерованою.
Еміграція (історичний аспект)[ред. | ред. код]
Німецькі емігранти сідають на судно, що відпливає до Америки, 1850-і рокиУ 15-16 століттях мала місце передусім економічна еміграція. Як приклад — переселення значної кількості людей з Європи у Америку, зокрема й українців.
У 20 столітті відбувалися наймасовіші еміграції, пов’язані з Першою світовою війною та Другою світовою війною, численними міжнародними і локальними конфліктами, змінами держав світу (утворення Держави Ізраїль, розпад СРСР тощо), внутрішньою і зовнішньою політикою окремих держав (політичні і культурні утиски у СРСР, КНР тощо).
Постійні еміграції, як економічні, так і політичні є ознакою сучасності. Наприклад, у Африці внаслідок політичних заворушень і заколотів, міжетнічних конфліктів та економічних негараздів, викликаних посухами і неврожаями, частими є еміграції з Конґо, Бурунді, Руанди, Сомалі, Ефіопії тощо; Далай-лама Тибету, переслідуваний китайською владою, є політичним емігрантом, що живе у Індії.
Українська еміграція[ред. | ред. код]
- Основна стаття: Українська еміграція.
Українці, як недержавний етнос протягом тривалого часу, були схильні до еміграції з країн, в межах яких проживали у різні історичні періоди. Чимало визнаних діячів української культури: Михайло Грушевський, Іван Огієнко, Іван Багряний, Богдан Лепкий, Володимир Винниченко, В’ячеслав Липинський, Олександр Кошиць, Анатоль Курдидик, та інші — у різний час змушені були покинути Україну і тривалий час (або й до кінця життя) жити «на еміграції».
Соціально-економічні (і політичні) негаразди незалежної України (з 1991 року) обумовили постійну трудову українську еміграцію за сучасності.
Українські емігранти схильні до асиміляції в країнах проживання, найчастіше перше покоління (власне емігранти) є білінґвами.
Подекуди українці-емігранти істотно змінюють демографічну ситуацію в країні проживання — у Португалії, куди почали виїжджати лише наприкінці XX століття, українці зараз становлять третю за чисельністю національну меншину. Роблять і значний внесок в економіку та культуру «нової» батьківщини українці Канади.
- Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри. Понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та практика. Енциклопедія. (за ред. Ю. Римаренка)., К.: «Довіра», 1998
- Словник іншомовних слів, Головна редакція УРЕ АН УРСР, К., 1975
- Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
- Енциклопедія українознавства